Є пам'ять, якій немає кінця!

Пам’ять… Через роки вона проростає… Кажуть, що пам’ять про минуле – капітал, прибутки з якого отримує майбутнє. Наше минуле і наше майбутнє пов’язані між собою незримим мостом пам’яті. Вона дає рукам і розуму людини могутню  живодійну енергію, силу.

Пам’ять вічна. Вона не дає згаснути жодній героїчній сторінці історії перемоги над фашизмом. Вона є, жива народна пам’ять – непідступна пам’ять про фашизм гестапівський, концтабірний, хатинський.

Суд народів не закінчився в Нюрнберзі. Він триває в пам’яті людській.

Суд цей триває не лише задля історичної справедливості. Він потрібний живим задля життя. Бо недаремно кажуть:  той, хто не пам’тає свого минулого, приречений пережити його ще раз.

У віках не зів’яне слава народу, що здобув перемогу у Другій  світовій війні 1939-1945 років.

Війна… Скажи це слово – і побачиш, як у наших вкритих сивиною бабусь і дідусів відразу зникне посмішка, на чолі з’являться глибокі зморшки, а в очах – неймовірна гіркота.

Війна… У цьому слові – біль та сум матерів, стогін пораненого, сльози сиріт. Це – чорна ганебна сторінка в історії людства. Це – події, від яких не свідомо здригаєшся та тихесенько молишся, щоб таке більше не повторилося.

Війна 1939-1945 років пішла в історію, але вона не пішла з історії. Пам’ять продовжує свій довгий шлях життям шкільного музейного комплексу.

Звільнення України від німецько-фашистських загарбників стало можливим завдяки хоробрості, мужності, самопожертви героїв – визволителів.

На захист рідної землі встали і наші земляки, жителі нашого маленького селища Новоселівка м. Костянтинівки Донецької області.

Сьогоднішню оглядову екскурсію ми розпочинаємо біля меморіальної Стіни Слави, вона розташована на першому поверсі, саме в тій частині, де діти заходять до школи. На цій стіни золотом сяють імена загиблих воїнів 127 прізвищ… 127 похоронок. Біда чорним крилом пронеслась над селищем.

На фронт уходили родинами. Пішли Полові, Кривулі, Клиновські, Харківські. Пішли та загинули родиною, батько і три сини Кулаковських.    

  Перед Вами фото Івана Кулаковського .  У 1943 році визволяючи Краматорськ, він передав вісточку додому, що заскочить на хвилинку побачитись, але не сталося… Іван загинув, поховали його на Новоселівському кладовищі. З часом відбулося перепоховання останків визволителя в братську могилу, яку ви бачите на фото.

А поруч звістка про смерть Миколи Володимировича Кулаковського, брата Івана, він загинув 19 грудня 1943 року. На щастя, він залишив після себе сина, який і став ниточкою, яка зв’язала минуле з майбутнім. Сьогодні зі мною в класі навчається нащадок роду Кулаковських – Кулаковська Валерія. Життя продовжується…

А зараз я запрошую вас у святиню-святинь наших учнів – це Кімната Бойової Слави.

46 років тому, в 1972 році, в ЗОШ № 9 міста Костянтинівки на педагогічній раді було прийнято рішення про створення кімнати бойової Слави. Цю пропозицію внесли молоді вчителі:  Боброва Галина Михайлівна та Тетеро Валентина Григорівна.    Педагогічна рада ініціативу затвердила, була створена робоча група, куди увійшли, крім учителів, шкільний актив, члени батьківського комітету, селищної ради. Прийнято рішення: Кімнату Бойової Слави створити на місцевому матеріалі. Були розроблені для кожного класу пошукові завдання з метою збору матеріалів про учасників та ветеранів війни – мешканців селища Новоселівка. Від будинку до будинку йшли юні слідопити, вчителі, активісти селища, щоб зібрати необхідний матеріал про ветеранів Другої світової війни, тих, хто повернувся і тих, хто пішов на фронт із селища і загинув, або пропав безвісті.

Одержані матеріали були звірені з документацією військового комісаріату міста, а також були відправлені запити до центрального архіву міста Подольське.       Параллельно йшла обробка матеріалів для створення Кімнати Бойової Слави. Активно допомагали школі у цьому самі ветерани, представники військкомату. Кошти, потрібні для відкриття меморіалу Слави і Кімнати Пам’яті війни, учні школи заробляли, працюючи на платних суботниках, на заводі «Скловиробів».
      Урочисте відкриття Кімнати Пам’яті  відбулося 8 травня 1975 року в 30-ті роковини Великої Перемоги. Це була одна із перших таких кімнат у місті. Там були представлені бойові реліквії, фотокартки, фронтові листи, щоденники війни, похоронки, планшети, каски, уламки снарядів, казанки, пілотки, особисті речі бійців, ордени та медалі.

У музейних експозиціях відображено героїчний літопис війни та участь у них наших земляків. Ось вони, ті хто живими повернулися у рідну домівку.  Їх було 257. Це Шевченко Володимир Омелянович, Мамонтов Микола Олексійович, Чернишов Іван Гаврилович, Грамма Василь Степанович, Фіщенко Олександр Семенович,  Калина Дмитро Федотович, та інші.

У музеї зберігається багато експонатів, особистих речей ветеранів, які дуже часто вчителі використовують на виховних годинах, класних заходах, уроках історії.
Одним з цікавих експонатів є газета  „Ударна бригада”,  випущена 9 травня 1946 року, а ось військова спідниця Ваніної О.І. мешканки російського міста Пермь, ця медична сестра визволяла наше місто  і під час приїзду на зустріч з товаришами-побратимами, зробила такий подарунок нашій кімнаті.

Йдемо далі... Зверніть увагу на цю скульптуру Василя Тьоркіна, автором якої є Харківській Олексій Костянтинович. Цей образ нагадує самого ветерана. Харківській Олексій Костянтинович теж грав на баяні, співав і взагалі був творчою людиною, як і його брат Петро, який загинув. А сьогодні мені дуже хочеться розповісти вам саме про Олексія, про його долю, опалену війною.

У лавах радянської армії Олексій Костянтинович служив з 1940 р. по 1946 р. Брав участь у бойових діях у складі частини Ленінградського фронту. Був командиром взводу, війну закінчив у званні лейтенанта. Був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня, орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, орденом Червоної зірки, медалями: «За бойові заслуги», «За відвагу», «За оборону Ленінграда».

Окремий лижний батальйон, в якому служив Олексій Костянтинович отримав наказ «Прорвати гітлерівську оборону у напрямку міста Петергофа, а далі вийти на місто Гатчину, щоб остаточно зняти блокаду Ленінграда». Взвод під командуванням Олексія наблизився до міста, але ворожий дзот не давав можливості просунутися далі. Лейтенант Харківський не розгубився, швидко прийняв правильне рішення і ворожий дзот було знищено, але на жаль, сам був важко поранений.

Зараз ви бачите лист,  написаний рукою невідомого хлопчика, який допоміг пораненому Олексію Костянтиновичу написати лист додому… «Здравствуй, Маруся. Посылаю тебе маленькую весточку, что я жив, но здоровье неважное…». Солдат вижив… Олексій Костянтинович після війни намагався розшукати цього хлопчика, але не судилося…

Наш земляк був тричі поранений, пережив блокаду, але не падав духом і завжди писав теплі листи додому.

 Перед вами листи Олексія з фронту…. Він писав: «Я отдавал и отдаю все свои силы и знания вплоть до пожертвования своей жизни на фронте для освобождения тебя, родных и нашей Родины… Немец хотел превратить тебя в свою рабыню, а меня истребить, как честного, добросовестного, простого украинского парня, но это ему далеко не удается…».

Особливою реліквією для музею є щоденник, який Олексій Костянтинович  вів усю війну. У ньому   занотовані історичні факти ходу війни,  збережено конспекти, спогади солдата, є записи тез політінформаційних занять з солдатами.

Після війни він повернувся у рідне місто і працював на заводі «Автоскло» з 1947 по 1976 роки. Помер Олексій Костянтинович 17 грудня 1993 року. Але пам’ять жива….Любов Олексіївна, донька ветерана, дуже часто розповідає своїй онучці про свого батька і Ліза знає, що її прадідусь, Харківський Олексій Костянтинівич, був героєм Другої світової війни.

І не тільки Ліза, а й всі учні нашої школи разом із керівником музейного комплексу «Пам’ять» Пугачовою Л.Р. підняли домашні архіви, зробили 78 фотографій своїх прадідусів. Це наша пошукова робота, це наша пам’ять, якій немає кінця.

До перемоги йшли важкими дорогами війни наполегливо,  завзято, тому що любили життя, свою неньку Україну. Минуло майже 73 роки. Виросли нові покоління. Але у людській пам’яті залишаються спогади про жахливі роки. Зберігаються раною, що ніколи не загоїться. Війна залишила незгладимий слід у серці кожного ветерана.

Чи не викликає нечувана мужність та героїзм цих людей подив і захоплення ?! Герої минулих боїв, люди із залізною волею і полум’яними серцями, ті, що вижили, приходять до нас – молодих тих, які ніколи не знали війни. Це люди, які не отримали високих нагород, але саме вони, прості солдати, день за днем, ковали перемогу.

Одним із таких солдатів, чия юність припала на часи війни, є Микола Леонтійович Чупак – поважний і шанований мешканець нашого селища Новоселівка. Зверніть увагу на сучасні фотографії, де Микола Леонтійович – гість   нашої школи-родини.

Він народився в серпні 1926 року в селі Богородичне Слов’янського району. Його батьки були вихідцями з селянської родини.  Прадід займався сільським господарством та возив сіль з Криму до Донбасу. Батько, Чупак Леонтій Васильович, за професією був теслярем та працював у колгоспі, а мати, Чупак Ганна Іванівна, через поганий стан здоров’я  була домогосподаркою. Також у Миколи Леонтійовича були старший брат Георгій  та сестра Раїса. Брата вбили на початку війни. А пізніше німці розстріляли і сестру Раїсу, бо вона була зв’язкова партизанського загону. В селі під назвою Холодна Долина, де зараз знаходиться меморіал пам’яті загиблих написано й ім’я Раїси Леонтіївни.

Подивіться на цього молодого солдата у пілотці. Це Микола Леонтійович. Доля зробила його учасником другої наступальної операції на Харків, яка відбулася в 1942 році. Своїми очима спостерігав Ізюмсько-Барвенківську катастрофу. «Я закінчував школу, коли розпочиналася війна, - згадував ветеран, прийшовши на зустріч, - після закінчення школи мріяв, як і тисячі інших парубків, далі продовжити навчання, зустріти своє перше кохання».

Але не судилося… Не міг шістнадцятирічний хлопчина з гіркотою дивитися, як після вдалого наступу колони військ покидали відвойовані нами села. Не міг передбачити того, що потрапить у саме пекло. «Скільки вбитих солдат я бачив! Скільки горя перенесли ті, хто потрапив у полон до ворога».  Ці страшні спогади про події Ізюмсько-Барвенківської катастрофи, в якій тисячі солдат і офіцерів опинилися відрізаними і залишилися в оточенні на п’ятнадцятикілометровому острівці. Сюди разом із батьком потрапив Микола. «Фашисти затягнули вузол кривавого мішка, почалося знищення всього живого… На переправі німецькі стерв’ятники жорстоко вбивали безпорадних людей».

Після такого потрясіння почався новий етап у житті Миколи Леонтійовича. Він у 16 років потрапив до полкової розвідки, навчився прийомам рукопашного бою, влучно стріляти, орієнтуватися по мапі, запам’ятовував знаки відміни та роду військ фашистських вояк, прийшлося згадати шкільний  курс німецької мови.

Микола Леонтійович у період Другої світової війни брав участь у  бойових діях у складі частин Південного, 2-го Українського і Ленінградського фронтів. Неодноразово потрапляв у полон до німців, був засуджений до розстрілу, але доля його оберігала, юнак вижив.  Війну закінчив у званні курсанта воєнного училища. Нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, орденом Слави І ступеня, десятьма бойовими медалями.

Сьогодні Миколаю Леонтійовичу 93 роки. Ось він… Посивілий,  статний, завжди підтягнутий. Ветеран - постійний гість шкільних свят. Він може годинами розповідати  про тяжкі часи війни, про свою бойову юність. У книзі відгуків він добрими словами говорить про школу, педагогічний та учнівський колектив.

Діти люблять Миколу Леонтійовича, вітають його зі святами, допомагають, бувають у нього в гостях. Учениця 11 класу, Калина Тетяна, разом із вчителем історії написали наукову роботу про життя та бойовий шлях нашого земляка і взяли участь в обласній конференції.

Доля нашого героя - Миколи Леонтійовича Чупака – надзвичайна. Вона випробувала його на міцність, дарувала радість. За своє довге життя він пережив чимало змін в історії України, але він вірить, що все у нас буде добре.

Спогади… Спогади… вони завжди бентежать душу. Мабуть, тому, що життя кожної людини складається не тільки зі світлих, але й з темних смуг. Переконуюся в цьому кожного разу, коли перегортаю сторінки книги відгуків музейного комплексу «Пам`ять». На думку спадає екскурсія для мешканців Будинку-інтернату для людей похилого віку та інвалідів, який розташований поруч із нашою школою. Ця зустріч незабутня. Мене зворушило, як  сліпа жінка  похилого віку, тремтячими руками, прикладала до губ казанок  і казала: «Мой папочка на фронте тоже кушал из такого котелка». Ось вони діти-війни на цих зворушливих фото.

Сьогодні, віддаючи дань глибокої шани ветеранам, низько схиляємо голови. Ми, їхні правнуки, звіряємо життя за цим поколінням. Для нас подвиг солдатів завжди буде служити провідною зіркою. Низький уклін їм і вдячність.

 Афганістан - ти біль душі моєї...

Хто чув про Афган? Не чули.
Минула все ж вас ця біда?
Чи може ви просто забули
І час спливає , як вода?
Я вам нагадаю, повірте,
Я вам нагадаю, простіть.
Про матір й загиблого сина
Ви спогадів думку пустіть.

 

Минуле назавжди лишається з нами, тому жодна війна не може бути забутою, навіть та, яку було засуджено суспільством. Рядові солдати воїн не починають, вони гинуть на цих війнах, виконуючи свій військовий обов’язок до кінця.

Афганська війна  потребує  глибокого  осмислення.   Немає такого комп’ютера, щоб водночас здобути всі її уроки, які необхідні для долі суспільства. Тому нехай пам’ять пророкує: що було?  як було?  і чи правильно було? А для тих, хто воював в Афганістані, вона назавжди залишиться обпаленою юністю і спогадом про справжню чоловічу дружбу.  

15 лютого 2019 року минуло 30 років із дня виведення радянських військ з Афганістану. Ця війна тривала 3340 днів, майже 10 років. У це страшне пекло потрапили й випускники нашої Костянтинівської школи №9. Їх було 13. Ось вони. Молоді і завзяті, повні енергії та жаги до життя. Їм говорили, що вони виконують інтернаціональний обов’язок, тобто захищають

братній народ. І вони, сліпо обурені, наводили лад у тій країні вогнем і мечем. Вони вірили і думали, що продовжують подвиги й славу батьків і дідів. Афган плював їм кулями в обличчя, ранив їх душі і серця. Не всі повернулися живі…не всі повернулися до рідної хати… У січні 1980 року  страшна звістка сколихнула Костянтинівку. На борту «Чорного тюльпана» було доставлено тіло загиблого солдата – це був наш випускник Анатолій Метелін.

 

Він  з дитинства завжди був першим ,не міг просто інакше. І в школі не міг вчитися в півсили , і на роботі був завжди попереду , і в інституті - лідер. Дивишся на Анатолія і милуєшся ним, уявляєш його :то директором великого підприємства ,то викладачем у військовій академії... Можна було зайнятися серйозною наукою , вчитись в аспірантурі... Але тоді він одним з перших пішов за призовом в армію і одним із перших наших земляків зіткнувся з жахами війни. Але в листах додому жодного слова про Афган. Це було суворо заборонено. Він писав: «На мій День народження посидьте за столиком, згадайте, яким я був , який зараз, яким буду. Життя йде, мені вже 23 – треба ще багато чого встигнути зробити . Хочу вчитися , хочу принести користь Батьківщині». Але не судилося…

 Командуючи взводом розвідки, Анатолій Метелін сам завжди йшов попереду , оберігаючи і піклуючись про молодих , часом ще «зелених» хлопців. Анатолій помічав все: настрій підлеглих йому солдат , міць нашої бойової техніки. Він мислив масштабно. Вдумливо вивчав звіти, а потім діяв . Так було і на перевалі Саланг...

Виконавши чергове завдання, взвод Анатолія Метеліна отримав новий наказ - прикрити колону з тилу. Душмани намагались оточити наших хлопців.

І тоді Анатолій вирішив прийняти вогонь на себе…Пролунав постріл… Липкі, гарячі струмки крові побігли по тілу.
Товариші по зброї кинулись до нього. Падаючи і піднімаючись, поспішали врятувати Анатолія. Вони так хотіли встигнути, але не встигли ... Їм не вистачило кількох хвилин.
Не відболить це горе, не виплачеться серцем матері. Чужа війна відібрала у неї сина. На похорон зібралося майже все місто. Плакали всі: від мала до велика. І ніхто не знав, навіть представники КДБ, що вночі мати - Клавдія Олексіївна, пішла на божевільний вчинок – розпилила цинкову труну, щоб переконатися, що там саме її син, і побачити його востаннє... Посмертно Анатолія нагородили Орденом Червоної зірки, але нагорода так і не дійшла до матері, вона чомусь загубилась. Чому? Відповіді на це питання немає і досі.

 

Сім’я так і не змогла оговтатися після цієї трагедії. За рік помер батько… Залишившись на самоті, Клавдія Олексіївна жила пам’яттю про свого сина і знайшла підтримку в учнях нашої школи. Вона  передала деякі речі Анатолія в шкільний музей: його баян, настінний годинник, який раніше висів в його кімнаті, фотографії, атестат. Так з’явилась нова експозиція в шкільному музеї. А в 2009 році в школі, за ініціативою «Союзу Афганців», була відкрита меморіальна дошка Анатолію Метеліну. Кожен рік, 25 січня, для нас це -  День пам’яті Анатолія, обов’язково в цей день з’являються квіти на його могилі.

      Афганська війна невгамовним болем залишилась у серцях 12 наших випускників. Двоє з них, Хоменко Ігор та Баталін Сергій, нагороджені орденом Червоної Зірки. Важко всім хлопцям було оговтатися після «афганського синдрому». Але рідна школа зігріла їх своїм теплом і  вже більше 20 років вони є нашими почесними гостями. У своїх розповідях вони згадують цікаві випадки з армійських буднів, з болем і сумом говорять про загиблих товаришів.

     Віктор Мельник згадує: «В одному з рейсів я втратив бойового друга. До перевалу наші машини їхали поруч. Потім шляхи розійшлися: він поїхав з вантажем направо, я – наліво. На зворотному шляху домовилися зустрітися.

   Я повернувся, а товариш мій загинув, душмани обстріляли колону. Це був Микола Бураджук, він теж із Костянтинівки» .

  Щороку в цей день Віктор Мельник разом з нами поспішає першим покласти червоні гвоздики на могилу Миколи Бураджука.

    Читаю спогади Сергія Попереки. З болем у серці він казав: «Дуже не вистачало води, навкруги гарячий пісок, гори, які не пройти, ковток води ділився на всю роту. Одним словом «чужина».

 Наші випускники-афганці приходять на шкільні свята, є суддями та учасниками спортивних змагань, на їхню честь у 2007 році у музейному комплексі «Пам’ять» була відкрита нова музейна експозиція. «Час обрав нас», - говорить Юрій Кущенко. Доля звела мене з Ігорем Куликом, моїм однокласником, в Афганістані.  Ми були поруч і в жару, і в холод. Разом ми були водіями бензовозів.

  Служили в Шиндані. А за декілька кілометрів від нас , в Гераті, був водієм бронетранспортера наш  однокласник Рябенко Віктор».

А скільки ж емоцій викликала зустріч цих хлопців з їхнім бойовим командиром Бухонкіним Миколою Івановичем. Він приїхав зі Львова. Вони не бачились 25 років. Ця зустріч була важлива не тільки для них, але і для наших учнів, які побачили ціну справжньої армійської дружби.  «Дякуємо вам, Миколо Івановичу, за те, що зберегли живими наших хлопців», - звучало з вуст дітей та вчителів.

Свято вірили воїни «афганці», що для них назавжди завершилася ця страшна війна…Ніхто не думав, що візьме ще колись до рук зброю… Проте багато з них в цей тривожний для нашої країни час стали активними учасниками Майдану, поповнили ряди добровольців, воїнів-захисників в ході операції об’єднаних сил у нас на сході України. Якщо не самі, то пішли їх сини. Ось батько і син Мельники. Віктор Миколайович – ветеран афганської війни, а  Олександр – учасник АТО. З перших днів війни у нас на сході України він стояв на захисті своєї країни.

О, Україно! Ніжно пригорни

Усіх живих синів своїх, як мати

Щоб ми уже не бачили війни

Не чули щоб ніколи звук гармати

До головної       Повернутися назад