У травні 2007 р. Віктор Ющенко – чинний на той час президент України – видав указ у зв’язку з сімдесятою річницею подій “Великого терору”. В документі йшла мова про впровадження у нашій країні Дня пам’яті жертв політичних репресій, який має вшановуватися щороку, третьої неділі травня.
Початок Великого терору
1937 рік, у Радянському союзі продовжується 20-річна боротьба з так званими соціально-ворожими елементами. Керівництво радянської влади на чолі з Йосипом Сталіним прагнуть цілковито підкорити собі населення країни. Саме з цією метою впроваджуються масштабні терористичні дії. Народ має звикнути до авторитаризму влади, так вважали представники влади. Проте насправді гасло Великого терору мало досить невинну назву – «Загострення класової боротьби з метою досягнення успіхів у будівництві соціалізму».
У зв’язку з цим, 30 липня 1937 року виходить Наказ НКВД СРСР, у якому йдеться про нагальну необхідність репресувати куркулів, політичних засуджених та осіб з антирадянськими настроями. І хоча ця дата вважається офіційним початком масштабних політичних переслідувань, документи свідчать, що до запровадження Великого терору радянська влада готувалася заздалегідь.
Окрім цього, в Наказі були передбачені так звані ліміти, тобто плани – кількість громадян, які мали понести ті чи інші покарання. В цих планах визначались дві категорії громадян. До перших відносили тих, що підлягали розстрілу, до других – тих, кого мали ув’язнити в таборах Головного управління таборів. Так, для Української радянської республіки, план на розстріл у 1937-1938 рр. складав понад 80 000 осіб.
Ще до того, як оперативний наказ про введення масових репресій увійшов в силу, почалася чистка в лавах самої партії та органів внутрішніх справ. Таким чином верхівка намагалася максимально досягти своїх цілей. Адже тільки звільнивши важливі органи влади від «негідних» можна було досягти цілковитої реалізації репресивних наказів.
Масові арешти
Влітку 1937 року Центральній комісії комуністичної партії України було наказано розіслати по всіх областях України наказ про створення спеціального органу для засудження репресованих. Це були так звані обласні трійки, вони складалися з голови НКВД області, прокурора та секретаря Всесоюзної комуністичної партії більшовиків. Цікаво, що створення подібних репресивних формувань аж ніяк не відповідало Конституції Радянського союзу. Проте, це зовсім не цікавило управлінську гілку влади.
Після того, як людину арештовували, з нею можна було чинити що завгодно. В першу чергу, її позбавляли будь-якого захисту, у тім числі й адвокатського. Про якусь апеляцію чи про те, щоб оскаржити вирок у вищій інстанції, взагалі не було мови. Під час цинічних психологічних знущань та фізичних катувань заарештований готовий був зізнатися у будь-яких «злочинах». До речі, сам наказ про введення великого терору схвалював будь-які тортури для впливу на репресованих. Нелюдські знущання називали просто фізичним впливом.
Людей засуджували неправомірно незважаючи на можливу невинуватість. Все виправдовувалось ідеєю – викликати страх у політичних опонентів на будь-які небажані для влади дії.
Руйнування свідомості населення
Великий терор не викликав у мас нічого окрім глибокого страху та повної недовіри. Люди не могли довіряти не тільки представникам владних структур, але й своїм сусідам, друзям та навіть близьким родичам. Частим явищем стали анонімні наклепи та доноси, арешти знайомих, колег та родичів. Всіх незгідних з тоталітарним режимом називали просто «ворогами народу».
Дуже часто люди вимушено писали доноси на своїх друзів та колег, оскільки боялися, що вони можуть зробити це першими. Наклепи, які не мали під собою жодних підстав, стали для багатьох своєрідним засобом для зведення рахунків з керівництвом, колегами, сусідами тощо.
Зазвичай процеси засудження мали показовий характер. Таким чином тоталітарний режим намагався цілковито позбутися від представників колишньої еліти, а також дати зрозуміти новим обранцям та усьому населенню країни, наскільки важливим є повне підкорення волі вождя.
Великий терор тривав з липня 1937 року по листопад 1938 року. Саме в листопаді було видано новий наказ Центрального комісії виконавчого комітету партії і Раднаркому, у якому йшлося про припинення методів великого терору та введення законності у галузях досудового розслідування, прокурорського нагляду, арештів та судів.
Проте і під час згорнення засобів великого терору не обійшлося без тієї ж чистки, яка була йому притаманна. Вийшов відповідний наказ, у якому йшлося про фізичне усунення всіх осіб, які брали участь в організації та виконанні репресивних дій.
Реабілітації жертв репресій
З тим, що всі дії, спричинені великим терором, вважаються незаконними та осудними, погодилося радянське керівництво після смерті вождя Йосипа Сталіна. Так звана хрущовська «відлига» 1953-1964 рр. відома тим, що у цей період відбувалася реабілітація репресованих. Проте, ця реабілітація була частковою та обмеженою. Левова частка прав політично репресованих не були цілковито відновленими та вони продовжували носити клеймо «ворогів народу».
У 1991 році керівництво Української радянської соціалістичної республіки прийняло особливий Закон, у якому йшлося про реабілітацію політичних засуджених. Він став своєрідним засудженням та відмежуванням від методів “Великого терору”. Проте деякі репресивні засоби не були засуджені, а навіть вважалися правомірними та такими, що мали під собою певне підґрунтя.
У відповідності до закону 1991-го року було реабілітовано близько 250 тисяч громадян, а понад 100 тисяч осіб так і не дочекалися бажаної реабілітації.
І тільки нещодавно, 2015 році злочини тоталітарного режиму радянської влади були цілковито засуджені спеціальними законодавчими актами. Окрім цього, законодавчо заборонено пропагування символіки комуністичного тоталітарного режиму.
У 2018 році депутати Верховної Ради України прийняли закон, який розширив коло людей, що вважаються жертвами політичних переслідувань та підлягають обов’язковій реабілітації.